Читать онлайн книгу "Антологія помилок та хибних думок"

Антологiя помилок та хибних думок
Володимир Селезньов


Багато людей навiть не здогадуеться, що людина веде свое походження зовсiм не вiд мавпи, а Колумб не був першим, хто вiдкрив Америку. Цi та подiбнi iм застарiлi уявлення насправдi е хибними. В данiй книжцi в простiй, цiкавiй формi виявляються i спростовуються рiзного роду помилковi факти, хибнi думки, мiфи та стереотипи, що володiли умами людей у минулому i, на жаль, поширенi й сьогоднi. Книжка мiстить велику кiлькiсть iнформацii з рiзних галузей знання – iсторii, фiзики, астрономii, географii, бiологii, лiтературознавства тощо i, безумовно, буде цiкавою широкому колу читачiв для розширення iхнього кругозору та пiдвищення ерудицii.





Володимир Селезньов

Антологiя помилок та хибних думок





Передмова


Пiддавай усе сумнiву!

    Сократ

У нашому величезному i швидко плинному свiтi людину оточуе океан iнформацii. І це не перебiльшення. Останнiм часом iз розвитком науково-технiчного прогресу потiк iнформацii став ще бiльш насиченим. Пiдраховано, що за дев’яносто рокiв XX сторiччя отримано понад 90 вiдсоткiв усiх знань, якими нинi володiе людство, i сьогоднi за сорок хвилин можна здобути стiльки iнформацii, скiльки ii мiститься в Британськiй енциклопедii. Звичними стали для нас такi поняття, як «iнформацiйний вибух» та «iнформацiйний бум». І з усiеi цiеi iнформацii, яка надходить щомитi, людина подiбно губцi, убирае в себе масу найрiзноманiтнiших фактiв, беззастережно приймаючи iх на вiру.

Але в скарбницi людських знань, серед дiйсних i достовiрних вiдомостей i фактiв нагромадилося чимало й таких, що не викликають нi найменшого сумнiву i у той же час е помилковими. Це усiлякi факти з iсторii, географii, астрономii, технiки, поширенi уявлення про тварин i рослин, розхожi думки у царинi мистецтва i лiтератури, рiзнi прикмети та марновiрства, i просто повсякденнi життевi «iстини».

Подiбнi вiдомостi досить швидко поширюються серед людей. Чимало сприяють цьому засоби масовоi iнформацii. На жаль, рiзного роду помилки i неточностi можна зустрiти в пiдручниках, довiдниках, а часом i в солiдних енциклопедiях. Тi чи iншi помилковi положення перекочовують з одного видання в iнше. Зустрiчаються вони також у творах письменникiв i поетiв, на картинах художникiв, у кiно- та вiдеофiльмах, i навiть у працях вiдомих учених.

Таких помилкових даних нагромадилося вже так багато, що почали з’являтися книги, автори яких, почасти жартома, почасти всерйоз, зайнялися iх пошуком i спростуванням. Серед таких видань, у першу чергу, варто зазначити «Словник помилкових iстин» американського професора Тома Барнема, «Ілюстрований виправник поширених помилок» вiдомого чеського письменника-фантаста Л. Соучека, «Лексикон популярних хибних думок» нiмецьких авторiв В. Крамера i Г. Тренклера, «Повну iлюстровану енциклопедiю наших помилок» С. Мазуркевича, видану в Росii, та деякi iншi.

Дана книга належить до цього ж ряду i е, очевидно, чи не першою спробою долучити украiнського читача до цiеi цiкавоi теми. Вона складаеться з кiлькасот коротких статей, що спростовують ту чи iншу «незаперечну» iстину. Всi вони згрупованi по темах (бiологiя, iсторiя, географiя i т. iн.) i розташовуються в хронологiчному порядку.

Пiд час роботи над книгою автором були використанi матерiали з вiтчизняних i закордонних енциклопедiй, книг, газет i журналiв, а також рiзних електронних засобiв масовоi iнформацii.

Можливо, деякi читачi будуть трохи збентеженi, коли дiзнаються, що помилялися в чомусь добре вiдомому. Іншi вiдчують щире задоволення вiд того, що зможуть тепер викрити помилки навiть у деяких знавцiв i ерудитiв. Нарештi, знайдуться й такi, котрi з iнтересом приеднаються до пошукiв нових помилок. Адже сфера широко розповсюджених невiрних уявлень людства практично не обмежена.



Автор





Роздiл 1. У свiтi тварин



Про що не здогадувався Чарльз Дарвiн

Запитайте в кого завгодно про походження людини, i вам напевно дадуть вiдповiдь, що людина походить вiд мавпи. Найбiльш ерудованi будуть посилатися при цьому на Чарльза Дарвiна. Однак це невiрно. Насправдi людина походить не вiд мавпи, а вiд загального з мавпою предка.

Згiдно сучасних даних основна лiнiя генеалогii ссавцiв-приматiв, до яких належить i людина, починаеться приблизно 60 млн. рокiв тому, тобто в тi далекi часи, коли вимирали динозаври. Маленький звiрок, що годував свое потомство молоком, – плезiадапiс – спустився з дерев, щоб жити на землi. В результатi його переднi кiнцiвки стали здатнi захоплювати предмети, корпус змiг випрямлятися, а очi змiстилися уперед, завдяки чому iстота одержала кращий просторовий зiр. Вiд плезiадапiса пiшли гiлки хвостатих напiвмавп i мавп, а також безхвостих антропоiдiв.








Мал. 1.1. Генеалогiчне дерево приматiв



Антропоiди, в свою чергу, роздiлилися на людиноподiбних мавп i гомiнiд. До людиноподiбних мавп належать довгорукi орангутанги, гiбони, горили та шимпанзе. Вони можуть досить моторно пересуватися по землi. Тiло iх напiвзiгнуте, тому вони мають спиратися на переднi кiнцiвки. Гiлка гомiнiд роздiлилася на безлiч iнших, серед яких найбiльш вiдомi дрiопiтек, рамапiтек, австралопiтек та iн. Це були вже прямоходячi iстоти. Їхнiй мозок перевершував за розмiрами мозок шимпанзе i горил, i вони вже переступили порiг, за яким починалися першi ознаки примiтивноi культури. Але тiльки один вид з цього пучка гiлок, що виникли було на генеалогiчному древi, призвiв до появи гомо сапiенса, тобто людини розумноi. Отже, як бачимо, людина – лише одна з безлiчi гiлок великого дерева приматiв, а мавпи – скорiше нашi далекi родичi, анiж предки.


За що страждають тварини?

З часiв академiка Павлова, який вивчав умовнi рефлекси на собаках, вважаеться, що медичнi експерименти над тваринами потрiбна справа, оскiльки вони дозволяють потiм створювати новi лiки, якi рятують життя людям. Однак це дуже хибна думка.

В США вийшла книга вiдомого американського вченого Роберта Шарпа «Жорстокий обман», в якiй автор переконливо доводить, що тести, проведенi на тваринах, абсолютно не придатнi для людини. Деякi лiки, що пройшли успiшнi iспити на тваринах, можуть викликати негативнi побiчнi явища при вживаннi iх людиною, i навпаки, необхiднi для людини речовини можуть бути вiдкинутi при iспитах на тваринах. Так, наприклад, аспiрин шкiдливий для тварин, а деякi лiки (валерiана тощо) викликають у них манiакальну пристрасть. Результати дослiджень над тваринами показують лише реакцii iхнiх органiзмiв i не можуть бути використанi стосовно людини. Так, при дослiдженнi зв’язку тютюнокурiння i ракових захворювань на тваринах такого зв’язку виявлено не було, а тим часом як для людини вiн очевидний.

Таким чином, експерименти над тваринами не приносять користi людству i е нi чим iншим, як невиправданою жорстокiстю. У краiнах Заходу поширюеться рух супротивникiв вiвiсекцii – використання тварин у медичних експериментах, девiзом якого стали слова англiйського фiлософа XVIII столiття Дж. Бентама: «Питання не в тiм, чи мислять вони, чи розмовляють, а в тiм – чи страждають?»


Гори, гори ясно…

В усiх пiдручниках з антропологii говориться, що умiння користуватися вогнем – одна з рис, яка рiзко вiдрiзняе людину вiд тварин. Однак насправдi це не вiдповiдае дiйсностi. Багато якi «чисто людськi» вмiння властивi й «братам нашим меншим», i використання вогню не такий вже незаперечний привiлей людини.

Так, наприклад, японський вчений М. Каваi повiдомляе про використання вогню зграею японських макак у нацiональному парку на островi Хонсю. Холодною зимою 1962 року окремi макаки вперше стали грiтися навколо багать, розкладених вiдвiдувачами. Невдовзi вже усi мавпи почали наслiдувати приклад родичiв. Сiдаючи бiля багаття в коло, макаки протягали до вогню лапи, явно насолоджуючись теплом.








Мал. 1.2. Павiани грiються бiля багаття



Подiбний випадок спостерiгали також у Нiмеччинi у великому зоопарку з вiльним утриманням тварин, що розташований поблизу мiста Бiлефельд. Восени служителi палили листя, i частина павiанiв сiла навколо багать обличчям до вогню. Вiн не лякав iх, а навпаки, здавалося, заворожував i притягував. Очевидно, людина – аж нiяк не едина iстота, здатна повною мiрою оцiнити зiгрiвальну властивiсть вогню.


«Безневиннi» витiвки

Всiм нам з дитинства знайома байка Крилова «Мавпа й окуляри». Найчастiше ми з розчуленням вiдносимося до витiвок пустух-мавп i звикли до того, що шимпанзе, наприклад, – це добродушнi, милi мавпи, якi можуть лише забавляти вiдвiдувачiв у зоопарках та на цирковiй аренi. Однак насправдi це далеко не так. Цi представники приматiв можуть бути жорстокими воiнами, вони розважливi, холоднокровнi i безкомпромiснi, а iхнi витiвки бувають не такими вже i безневинними. До такого висновку дiйшла група зоологiв, що вивчала протягом кiлькох рокiв цих тварин у Танзанii i надрукувала в журналi «Дискавер» статтю пiд назвою «Шимпанзе-воiни».

Не вiдповiдае дiйсностi й поширена думка про те, що шимпанзе – вегетарiанцi. Мавпи зовсiм не гидують м’ясом i з завидною спритнiстю полюють на дичину. Про це повiдомляе зоолог Кристоф Боеш, який одинадцять рокiв спостерiгав за життям цих приматiв у заповiднику Тай на заходi Кот-д-Івуар. Меню шимпанзе вiдрiзняеться розмаiтiстю, вiдзначае вчений. Крiм фруктiв i овочiв вони з задоволенням поiдають гусениць, мурах та iнших комах. Разом з тим, вони не упускають i бiльшу здобич. Полювання ведеться за всiма правилами: iз загоничами i досвiдченим ватажком. За словами Боеша шимпанзе здатнi переслiдувати жертву по гiлках дерев протягом довгого часу, i в дев’ятьох випадках з десяти iх супроводжуе успiх. Як правило, об’ектами полювання стають дрiбнi мавпочки рiзних порiд. Шимпанзе – це единi примати, окрiм людей, якi полюють на представникiв свого виду i вбивають iх.

Дiстаеться вiд мавп i людям. У багатьох краiнах Пiвденно-Схiдноi Азii – Індii, В’етнамi, Лаосi – зграi цих високорозвинених тварин почали буквально тероризувати людей. Безсоромнi грабiжники крадуть не тiльки iжу, але i посуд, одяг, всiляке начиння. А африканськi фермери навiть змушенi влаштовувати цiлодобову оборону вiд бабуiнiв i павiанiв, якi щодня здiйснюють спустошливi набiги на мiсцевi сади i городи. Не допомагають нi пугала, нi собаки, нi хитромудрi пастки. Мавпи розбiгаються тiльки пiсля того, як зачують запах пороху. Жителi декiлькох зiмбабвiйських сiл навiть вимушенi були звернутися до департаменту нацiональних паркiв i дикоi природи з проханням: «Захистiть нас вiд сваволi «менших братiв»».


Незаслужена репутацiя

Серед численних стереотипiв, що склалися у людей про тварин, один iз самих несправедливих – про вовка. Для бiльшостi людей вовк – це люта, жорстока, кровожерлива тварина. Проте це невiрно. Вовк – звiр сильний, смiливий i шляхетний. Так, вовк нiколи не вкусить за шию поваленого ворога, а тим бiльше свого партнера по зграi. А ось, скажiмо, голуб своiм витонченим дзьобом здатний заклювати побратима до смертi; горлиця, про вiдданiсть якоi складають пiснi, легко може видзьобати око своему коханцю. Коли ж у вовка гине подруга, вiн удруге не створюе родину i на все життя залишаеться самотнiм. Такий вовк часто пристае до iншоi вовчоi родини. Допомагае вирощувати потомство: тягае iжу малятам. А коли стае старим i в нього випадають зуби, колишнi вихованцi тягають iжу йому, не даючи вмерти з голоду. Вовк нiколи не нападе на людину без вагомих на те причин. Не такий вже вовк i ненаситний хижак, яким його прийнято вважати. В усякому разi, вiн цiлком може обходитися ропухами, комахами, навiть ягодами i дарами ланiв та городiв. А при повнiй вiдсутностi поживи вовки й зовсiм переходять на пiднiжний корм – мохи та лишайники.

Не завжди людина i ворогувала з вовком. Якщо заглянути в глиб столiть, з’ясуеться, що первiснi люди жили плiч-о-плiч з вовками, використовуючи тi ж самi джерела iжi – доступних iм тварин, i нiякого антагонiзму мiж ними не було. Мiфи i легенди багатьох народiв свiту свiдчать, що i пiзнiше були часи, коли людина не вiдчувала до вовка недружелюбних почуттiв. Навпаки, вовк був шанованою i навiть священною твариною. Широко вiдома iсторiя Ромула i Рема. Однак це не единi дiти, яких врятувала вовчиця. Вовчицею були вигодуванi слов’янськi богатирi Валигора i Вирвидуб. Вовчицi виростили засновника давньоперськоi держави Кира, героя нiмецьких переказiв Дитрiха, кiплiнгiвського Мауглi та багатьох iнших. Спiвдружнiсть людини i вовка мiцно зберiгалася тисячолiттями.








Мал. 1.3. Знаменита капiтолiйська вовчиця



І тiльки ставши хлiборобом i власником домашньоi худоби, людина почала вiдчувати страх перед вовком. У Європi страх перед вовком i ненависть до нього досягли апогею у Середньовiччя, внаслiдок чого майже в усiй Захiднiй Європi вовк був повнiстю знищений. В даний час лише в Європейськiй частинi Росii iснують великi популяцii цих тварин – приблизно 60–70 тисяч осiб. У Канадi i на Алясцi iх ще менше – усього 30–35 тисяч. В Украiнi, як стверджують вченi, на сьогоднiшнiй день залишилося близько 2,6–2,7 тисяч вовкiв.


Хазяiн тайги

Серед людей, що живуть на Пiвночi, як, утiм, i серед тих, хто знае про цю тварину лише з чуток, iснуе думка, що ведмiдь часто нападае на людей i зустрiч з ним дуже небезпечна. Однак це невiрно. По своiх звичках бурий ведмiдь – достатньо спокiйна тварина, яка не вiдрiзняеться анi злiстю, анi особливою хитрiстю, анi агресивнiстю. Скорiше, навпаки – ведмiдь простодушний i боязкий. Інодi навiть дуже безтурботний. Саме тому вiн досить часто потрапляеться на очi людинi, хоча боiться ii й усiляко уникае таких зустрiчей. Тiльки в дуже далеких краях, де рiдко бувають люди, ведмедi не виявляють страху перед людиною.

Коли ж i чому ведмiдь нападае на людину? Це вiдбуваеться у двох випадках: коли звiр захищаеться вiд безпосередньоi загрози i коли ми маемо справу з ведмедем-шатуном. У першому випадку винувата людина, у другому – звiр, а точнiше, тi обставини, що зробили його шатуном. Взагалi ж, тайговий ведмiдь для людини, як правило, не небезпечний, на вiдмiну вiд приручених ведмедiв, якi набагато небезпечнiшi вiд своiх диких родичiв.


Чи впадають ведмедi у сплячку?

Не вiдповiдае дiйсностi поширене уявлення, нiбито ведмiдь упадае на зиму у сплячку. Справжньоi зимовоi сплячки у ведмедiв немае. Головними ознаками справжньоi сплячки у тварин е зниження температури тiла до температури навколишнього середовища i вiдповiдно зменшення частоти серцебиття в 10 i навiть у 40 разiв, зниження обмiну речовин в органiзмi – у 20-100 разiв. У ведмедя в барлогу досить висока температура тiла. Ссавцi, якi впадають у сплячку, невеликi за розмiрами. Бабаки, наприклад, вага тiла яких складае близько 10 кг, серед них просто велетнi. Дихае ж живнiсть, що перебувае в сплячцi, ледве-ледве, причому, якщо в норi занадто похолодае, сплячка припиняеться, iнакше звiрок може замерзнути. Тушканчикiв, iжакiв та iнших звiркiв, що залягли в сплячку, на вiдмiну вiд ведмедя, неможливо розбудити.

Тим, що ведмедя можна легко розбудити, здавна користалися мисливцi, адже його величезну тушу важко витягти з барлога. Ведмедя спочатку будили, а коли могутнiй звiр вибирався назовнi, убивали. У барлогу ведмедиця народжуе дитинчат i годуе iх молоком. А у бiлих ведмедiв у станi зимового спокою взагалi перебувають тiльки вагiтнi самки, iншi ж гуляють серед снiгiв та криг. Усе це i дае пiдстави стверджувати, що зимовий спокiй ведмедiв – зовсiм не сплячка, а лише тривалий сон.


Навiщо ведмiдь лапу смокче?

Ще читаючи дитячi книжки, ми твердо запам’ятали, що ведмiдь, завалюючись у барлiг, починае смоктати лапу. Найпоширенiша версiя пояснюе цю особливiсть поведiнки ведмедя тим, що це нiбито допомагае йому пережити зимову нестачу корму (в лапi багато жиру). Однак при сучасному рiвнi технiки майже не залишилося таемниць тваринного свiту, якi не були б зафiксованi вiдеоапаратурою. Так ось, немае жодноi зйомки, яка б пiдтверджувала те, що ведмiдь смокче лапу в барлогу.

У зоологiв iснують цiлком логiчнi пояснення появи цього забавного мiфу. Ведмiдь пiд час сну приймае позу «калачика»: заднi лапи пiдiбганi, переднi закривають морду. Це могло вводити в оману мисливцiв, якi виявляли ведмедя, сплячого в такiй позi.








Мал. 1.4. Може здатися, що сплячий ведмiдь смокче лапу



Друге, що могло породити мiф: у ведмедя дуже товстий шар грубоi шкiри покривае пiдошви лап. Вiн нагадуе пiдметку i навiть не трiскаеться. Це навiть породило ще одне прiзвисько – «товстоп’ятий». «Пiдметка» дозволяе звiровi безболiсно ходити по кам’янистому грунту. Взимку, коли ведмiдь спить, пiд старим шаром грубоi шкiри продовжуе зростати нова шкiра. Ведмедю це заподiюе певнi незручностi, тому вiн i робить «педикюр»: вiдкушуе стару кiрку, щоб вгамувати свербiж. Так що дорослий ведмiдь лапу не смокче, тим бiльше вiд голоду.


За законами джунглiв

Урядова програма порятунку тигрiв, що розпочалася кiлька рокiв тому в Індii, дала своi результати – вимирання виду було припинено, а в лiсах дельти Гангу кiлькiсть тигрiв навiть збiльшилася. Проте почастiшали випадки нападу хижакiв на людину. Серед мiсцевого населення знову поширилося старовинне повiр’я, нiбито тигри стають людожерами через те, що п’ють солонувату воду Гангу. Однак, як встановили iндiйськi вченi пiд керiвництвом П. Саньяла, повiр’я виявилося невiрним. Кiлькiсть нападiв не зменшилася навiть пiсля того, як вченi обладнали спецiально для тигрiв ставки з прiсною водою.

Справжньою причиною, яка приводить тварин до людожерства (а в Індii це не тiльки тигри, але й леопарди) е або природне старiння, або якийсь нещасний випадок, у результатi якого звiр одержав калiцтво, що не дозволяе йому полювати на диких тварин. Людина ж, як правило, стае легкою здобиччю. В старовину единим способом позбутися людожера було найняти досвiдченого мисливця, який би вистежив i убив звiра. Однак ученi використали iнший, бiльш дiевий спосiб. В околицях заповiдника вони розставили 15 глиняних ляльок, одягнених у старий одяг, який пахнув людиною. Усерединi кожноi з них був установлений автомобiльний акумулятор з перетворювачем, який дае напругу 230 вольт. Ця напруга подаеться на голий дрiт, обмотаний навколо шиi манекена. Тигр, що напав на таку електричну ляльку, з диким ревiнням вiдстрибуе вiд неi i пiсля цього не тiльки уникае людей, а й залишае мiсцевiсть, де з ним вiдбулася така неприемнiсть.


Милiше кiшки звiра не знайти

Серед любителiв домашнiх тварин поширена думка, начебто сiамськi кiшки – злi та мстивi створiння. Існуе чимало розповiдей про те, як сiамська кiшка, розлютившись, кидалася на шию чи хазяiну, чи то гостю з явним намiром якщо й не перегризти горло, то принаймнi видряпати очi. В усiх цих розповiдях мало правди. Справжня сiамська кiшка ласкава i привiтна. Мiф про лютiсть сiамських кiшок пiшов, iмовiрно, вiд iхньоi сувороi зовнiшностi, а також вiд стародавньоi легенди, яка говорить, що у старовину сiамськi кiшки охороняли скарби у храмах, загублених серед непрохiдних джунглiв Сiаму.

Однiею з найдорожчих порiд кiшок е абiсинська. Цiни на неi досягають п’яти тисяч франкiв. Вважаеться, що «абiсинка» – прямий нащадок тих звiркiв, якi зображенi на малюнках давнiх египтян, як священна тварина фараонiв. За iншою, не менш романтичною версiею, ця порода була вивезена англiйцями з Ефiопii, звiдки i походить назва. Однак усе це невiрно. Насправдi абiсинська порода кiшок – продукт кропiткоi роботи британських зоологiв. Африканського в нiй – тiльки назва та, мабуть, екзотична цiна.

Існуе поширена думка про те, що кiшки, падаючи з великоi висоти, обов’язково намагаються приземлитися на лапи. Це не зовсiм вiрно. Американськi дослiдники встановили, що насправдi кiшки таким хитромудрим способом розставляють лапи i хвiст при падiннi, щоб сповiльнити при цьому швидкiсть i стабiлiзувати положення тiла в просторi. Доктори Уейн Уiтнi i Черiл Мелхаф, якi проводили дослiдження, встановили, що завдяки цьому максимальна швидкiсть падiння кiшки складае 90 км/годину, що в два рази нижче швидкостi падiння людини. Вiдсоток загибелi у «любительок» стрибкiв з верхнiх поверхiв (вище сьомого) невеликий. З 22 «спортсменiв», як правило, виживае 21 – не в приклад людям. Кiшки вкрай рiдко гинуть при падiннi навiть з висоти тринадцятого поверху, вiдбуваючись при цьому найчастiше легким переляком та подряпинами.


Навiщо Мурцi телевiзор?

Вважаеться, що кольоровий зiр притаманний лише людинi, а тварини сприймають свiт у чорно-бiлому зображеннi. Проте це невiрно. Дослiдники з Алабамського унiверситету (США) дiйшли висновку, що, наприклад, кiшки розрiзняють кольори, щоправда, тiльки за певних умов. Якщо вони уловлюють рiзницю в освiтленнi дрiбних предметiв при кутi зору менше 13 градусiв, то розрiзняти кольори можуть лише тодi, коли кут зору перевищуе 45 градусiв. Тобто для того, щоб розглянути колiр предмета, кiшка повинна пiдiйти до нього ближче. Можливо тому нашi домашнi улюбленцi полюбляють роздивлятись телевiзор з дуже близькоi вiдстанi, пiдходячи до екрану майже впритул.

Хибною е думка, нiбито у котiв i собак очi свiтяться в темрявi. Насправдi очi тварин не випромiнюють, а лише вiдбивають свiтло. У багатьох тварин, особливо у тих, якi ведуть переважно нiчний спосiб життя, пiд сiткiвкою ока знаходиться так званий тапетум, або вiдбивна оболонка. Це шар срiблястих кристаликiв гуанiну – тiеi ж речовини, що додае блиску риб’ячiй лусцi.













Мал. 1.5. Очi у котiв «свiтяться» завдяки тапетуму



У звичайному оцi значна кiлькiсть свiтла проходить крiзь сiткiвку, не викликаючи реакцii ii чуттевих клiток. Тапетум вiдбивае свiтло, змушуючи його пройти через сiткiвку ще раз, тобто свiтло використовуеться двiчi. Такий пристрiй ока значно пiдвищуе його чутливiсть i дозволяе краще бачити в темрявi. Наприклад, кiшка здатна ясно бачити навколишнi предмети при освiтленостi в шiсть разiв менше тiеi, що потрiбна людинi. А оскiльки задня стiнка очного яблука мае ввiгнуту форму, та ще перед нею знаходиться збiрна лiнза – кришталик, то й виходить щось на кшталт маленького прожектора. Якщо стояти прямо перед твариною, можна бачити досить сильний блиск, навiть якщо очi вiдбивають усього лише слабке свiтiння нiчного неба. Але при повнiй вiдсутностi свiтла, очi у тварин не свiтяться.


Собачий холодильник

Невiрною е думка, начебто собаки потiють через язик. У собак е кiлька дiлянок шкiри з потовими залозами, але бiля морди потових залоз немае. Просто собака охолоджуе себе швидким диханням. Коли вона висувае язик, то робить це тому, що вiн вологий i випаровуванням допомагае iй остудитися.

Однак не язик – головний собачий «холодильник», а нiс. У спеку пси дихають немов йоги – вдихають носом, а видихають через рот. І це не випадково. Усерединi довгих собачих носiв умови для випаровування вологи куди краще, анiж на поверхнi язика. У носi повiтря тiснiше стикаеться з вологими слизуватими оболонками, швидше насичуеться вологою, краще сприймае тепло. Тому лiтр повiтря, яке видихуеться собакою у лiтню спеку, мiстить близько 25 калорiй. А щоб «холодильник» справно працював, у собачий нiс безперебiйно постачае воду спецiальна велика залоза. Саме тому у спеку нiс у собак завжди мокрий.


Заяче серце

«Боягузливий, як заець» – цей та iншi вирази, що характеризують маленького звiрка, усiм запам’ятались ще з дитинства. Однак така характеристика е невiрною. Насправдi заець – хоробра тварина. Багато з нас не розумiють того, що ноги рятують швидкого зайця в боротьбi за iснування. Якби зайцi не могли так швидко бiгати, iх давно б уже знищили хижаки. Але заець нiколи не бiжить стрiмголов вiд страху. Рекорднi швидкостi вiн показуе тiльки у крайнiх випадках, за звичай же заощаджуе сили. Вiд звичайного, не мисливського, собаки заець тiкае не поспiшаючи, повертаючись боком i оглядаючись на переслiдувача. У мiсячну нiч досить часто можна спостерiгати, як заець спокiйно гризе качан на городi, а на нього гавкае прив’язаний до ланцюгу дворовий пес.

Інша рiч, коли зайця переслiдуе хорт, швидкiсть бiгу якого дорiвнюе, а iнодi перевищуе швидкiсть бiгу зайця. У таких випадках «косий» розвивае граничну швидкiсть i, навiть вiдiрвавшись вiд собаки, продовжуе мчати ще кiлометра зо три. Проте це зовсiм не боягузтво. Просто у сполоханого зайця немае iншоi можливостi врятуватися вiд ворога. Але заець вмiе i захищатися. Вiдомi випадки, коли нападники – хижi птахи (орли, шулiки та iншi) ставали… жертвою маленького звiрка. Заець, падаючи на спину i вiдбрикуючись, пазурами сильних заднiх лап може завдати шкоди великому пернатому хижаку. Не один мисливець вiдчув на собi силу заячих лап, необережно взявши пораненого звiрка за вуха. Нерiдко гострими пазурами заднiх лап заець наносить мисливцям серйознi рванi ранi. Цiкаво, що в деяких народiв Африки саме заець, а зовсiм не лев, е символом хоробростi.


Їжачок без туману

Казка про iжачка, що наколюе на колючки яблука i гриби, а потiм довгими зимовими вечорами гризе запасенi продукти у себе в нiрцi, – усього лише мiф. Насправдi iжаки не запасають на зиму iжу, а мiцно сплять узимку. І потихеньку витрачають пiдшкiрний жир, накопичений аж нiяк не на яблуках. Улюблена iжа цих маленьких «дикобразiв» – комахи, включаючи бджiл i ос, укусiв яких iжаки зовсiм не бояться. Звичайно, у неволi iжачки можуть вживати i рослинну iжу – тi ж яблука, горiхи, насiння, картоплю i т. iн. Але ж в неволi чого тiльки не станеш iсти. Мишей iжаки, усупереч поширенiй думцi, також не iдять. Тому що не наздоганяють iх. Можуть з’iсти хiба що новонароджене мишеня, якщо пощастить наштовхнутися на мишачу нору.

Причиною мiфу про велику любов iжакiв до яблук стали клiщi. Часом паразити настiльки дiстають бiдного iжачка, що вiн улаштовуе собi «дезiнфекцiю»: знаходить опалi кислi яблука i починае в них кататися. До речi цю iжакову особливiсть – буквально притягати до себе паразитiв – використовують епiдемiологи для пiдрахунку кiлькостi клiщiв у природних вогнищах енцефалiту. У вчених навiть е спецiальна одиниця вимiру «iжакогодина», що показуе скiлькох клiщiв може назбирати один iжачок за одну годину в зараженому лiсi.


Меню для льохи

Прийнято вважати, що свиня – усеiдна тварина. Однак це невiрно. Дiйсно, вона не гидуе недоiдками з нашого столу та вiдходами харчовоi промисловостi, але ii всеiднiсть все-таки вiдносна. Для того щоб нарощувати кiстяк i м’язи, свинi потрiбнi бiлки тваринного i рослинного походження, причому такi, що мiстять незамiннi амiнокислоти (вони тому i називаються незамiнними, що не можуть синтезуватися в органiзмi свиней i повиннi надходити ззовнi, тобто з кормом). Бiлкiв i незамiнних амiнокислот багато в зернi, м’ясному i кiстковому борошнi. А це означае, що свиню приходиться годувати головним чином зерном, додаючи до нього безлiч iнших необхiдних речовин, починаючи з тваринних бiлкiв i закiнчуючи антибiотиками. Так що в рацiонi свиней основна iжа цiлий рiк – зерно, дороге i дефiцитне.

Невiрно i те, нiбито усi свинi – товстi, жирнi створення, у яких сала бiльше, нiж м’яса. Поряд зi звичайною сальною породою давно вже iснують так званi беконнi породи. Цi тварини доволi сухорлявоi статури, з пiдтягнутим животом, з добре розвиненою мускулатурою, i вони зовсiм не схожi на звичайних безформних льох з вiдвислим черевом. М’ясо цих тварин мае лише тонкi прошарки жиру i виробляти його, до речi, набагато економiчнiше, нiж звичайне жирне свиняче м’ясо.


Про носорогiв рiг

У популярнiй лiтературi досить часто можна зустрiти твердження, начебто рiг носорога являе собою щiльно склеену масу волосся, i що при бажаннi його можна навiть розщепити ножем. Однак це не вiдповiдае дiйсностi. Хоча за своiм складом матерiал рогу дiйсно близький до волосся, насправдi вiн складений iз стовпчикiв бiлку кератину, якi щiльно прилягають один до одного i оточенi iншою бiлковою речовиною. У нижнiй своiй частинi стовпчик мае внутрiшню порожнину, а дещо вище ця порожнина закриваеться. На вiдмiну вiд волосся, кожний стовпчик не мае своеi власноi окремоi оболонки.













Мал. 1.6. Структура рогу носорога



Загалом, конструкцiя рогу носорога нагадуе пiд мiкроскопом скорiше копито, нiж «ковтун» з волосся чи рiг жуйноi тварини i являе собою грiзну зброю. Отже, якщо вам на шляху зустрiнеться носорiг – найлiпше забратися якомога скорiше геть.

Нажаль рiг носорога став причиною безжалiсного знищення цих тварин браконьерами. Справа в тому, що з давнiх часiв iснуе легенда про ледь не чарiвнi властивостi рогу носорога. З нього протягом багатьох вiкiв роблять чудодiйнi лiки, якi нiбито зберiгають вiчну молодiсть, творять чудеса, пов’язанi з проблемами потенцii у чоловiкiв i т. iн. Однак, як доведено науковими дослiдженнями, це всього лише мiф, вигадка. Нiяких чарiвних властивостей лiки, зiлля та екстракти з нього не мають. Будемо сподiватися, що люди рано чи пiзно схаменуться i перестануть знищувати нi в чому невинних тварин.


Страшний бегемот

Вважаеться, що бегемот – iстота флегматична i неповоротка. Однак такий висновок може зробити лише той, хто спостерiгае бегемотiв у зоопарку i нiчого не знае про iхнiй характер. Насправдi бегемот дуже агресивна тварина, принаймнi, вона дуже енергiйно може за себе постояти. Леви, наприклад, дуже рiдко нападають на гiпопотамiв, знаючи iх крутий норов. Цим хижакам вiдомо, що «рiчковий кiнь» постараеться затягти агресора у воду й утопити його. Вiдомий випадок, коли акула, що заплила у рiку, зiштовхнулася з бегемотом. Акула була чималенькою – вагою близько 140 кiлограмiв, проте товстошкiрий бегемот витяг хижачку на берег i розтоптав ii у млинець. Вiдома крута вдача бегемотiв i крокодилам: дорослий гiпопотам може перекусити крокодила навпiл. Малюки-бегемотики – улюбленi ласощi крокодилiв, тому ненависть бегемотiв до водяного розбiйника не знае меж.


Крокодилячi сльози

Хто не чув про горезвiснi крокодилячi сльози. Ще здавна люди звернули увагу на те, що у крокодилiв пiсля ситного обiду на очах з’являються великi краплi. Існуе романтична легенда, вигадана ще давньоримським письменником Плiнiем, нiбито зеленi тварини оплакують свою жертву. Звiдси i поширився вираз про «крокодилячi», тобто нещирi, сльози. Однак насправдi крокодили не плачуть. Просто через очi разом з водою у крокодилiв виходять надлишки солi з органiзму. Тобто вони нiбито потiють очима. І чхати вони хотiли на свою жертву, не те, що плакати за нею… Характер не той.

До речi, про характер крокодилiв. У популярному радянському мультфiльмi крокодил Гена – добряга, яких мало. Вiн i сердечнi пiсеньки спiвае, i на гармошцi грае, i друзiв шукае, i чебурашку в образу не дае. Але насправдi крокодили зовсiм не такi, як мультиковий герой. Це однi iз самих жорстоких i скажених створiнь. Жителi Африки гинуть вiд крокодилiв частiше, нiж вiд будь-яких iнших тварин. Крокодил – одна з небагатьох тварин, яка терпляче i осмислено полюе на людей. Прийом завжди один i той самий – схопити, затягти у воду й утопити. В Африцi жертвами крокодилiв найчастiше стають дiти пiд час купання або жiнки, що прийшли полоскати бiлизну. Приблизно тисяча людей у рiк – таку жертву платить Африка крокодилам.

Помиляеться й той, хто думае, що крокодили завжди жили тiльки в Африцi, Пiвденнiй Америцi та Індii. Багато рокiв тому крокодили водилися повсюдно, у тому числi й у Європi.


Чотирилапi кити

Загальновiдомо, що кити, хоча й живуть у морi, е ссавцями. Проте вони аж нiяк не завжди жили у морi. Близько 66 млн. рокiв тому кити ходили суходолом, причому на чотирьох широких лапах (хоча плавати вони теж умiли). Як повiдомляе журнал «Nature», кити походять вiд наземних тварин, що харчувалися падаллю, подiбних до сучасних гiен. До такого висновку дiйшли американськi вченi, якi знайшли в передгiр’ях Гiмалаiв у Пакистанi останки окам’янiлого предка кита, який жив на сушi (зараз зберiгаються в Музеi природознавства в Нью-Йорку). Ця китоподiбна тварина на думку вчених е промiжною ланкою мiж наземними i сучасними китами. У неi була довгаста голова, гнучкий хребет, характерний для китiв, короткi переднi ноги, розмiщенi майже на плечах i довгi вертикальнi заднi ноги, що дуже нагадують кiнцiвки набагато менших за розмiрами тварин того ж перiоду, що також харчувалися падаллю.








Мал. 1.7. Скелет сухопутного предка кита



Ймовiрно сухопутнi тварини, предки китiв, мали звичку нишпорити уздовж берега моря в пошуках трупiв тварин, як це роблять сьогоднi деякi лисицi та птахи. Приблизно 10 млн. рокiв тому вони назавжди залишили сушу i стали морськими тваринами, постiйно збiльшуючись у розмiрах, доки не виросли до сучасних китiв.


Названi неправильно

Назви, що iх люди дали деяким тваринам насправдi не вiдповiдають дiйсностi. Так, наприклад, риба-кит наших народних казок – зовсiм не риба, бо як вiдомо кити е ссавцями. Проте подiбну помилку повторили й нiмцi, назвавши цього ссавця Walfish, тобто «кит-риба».

Ще одна помилкова назва пов’язана з летючоi мишею, або кажаном. Кажан зовсiм не е мишею, хоча перетинки на переднiх лапах i роблять цю iстоту дуже i дуже «летючою».

Але, мабуть, бiльш за всiх у цьому вiдношеннi «не пощастило» морським свинкам. Мало того, що морська свинка не е, власне кажучи, свинею, вона ще i до моря не мае нiякого вiдношення. Батькiвщина цього безневинного звiрка – Пiвденна Америка. В часи завоювання Пiвденноi Америки iспанцями вiн був завезений до Старого Свiту, де й одержав назву «заморська свинка». Але в мiру поширення по краiнах Європи свинка стала «морською». Цю невiрну назву вона мае i досi.


Невiдомi ссавцi

Самим маленьким ссавцем у свiтi досi вважаеться так звана етруська землерийка: вага дорослоi особи – 2 грами, довжина – близько 5 сантиметрiв (iз хвостом – трохи бiльше). Однак насправдi це невiрно. У джунглях Таiланду був виявлений мiнiатюрний кажан, знiмки якого вперше з’явилися у швейцарському журналi «Das Tier». Кажан живе на заходi Таiланду, важить бiля 2 грамiв i мае довжину тiла 3 сантиметри, голови – 11 мiлiметрiв, розмах крил – 5,5 сантиметрiв. Харчуються мiнiатюрнi кажани дрiбними комахами.

Помиляеться й той, хто вважае, що отрутою природа надiлила лише змiй, комах та риб. Існуе й чимало отрутних ссавцiв. Один з них – знаменитий качкодзьоб. На внутрiшнiй сторонi заднiх нiг самця е гострi шпори, з’еднанi з отрутними залозами. Отрута качкодзьоба рiдко становить небезпеку, тому що тварина не агресивна i за звичай ухиляеться вiд зустрiчей з людьми. Однак у лiтературi описано декiлька випадкiв, коли качкодзьоби, захищаючись, наносили рани своiми шпорами.

Американська короткохвоста землерийка-бурозубка також мае отрутнi залози, якi розвинулись зi слинних. Вiд залоз йдуть протоки до рiзцiв нижньоi щелепи. При укусi рiзцi землерийки, майже як змiiнi зуби, викидаються уперед, вносячи отруту в тiло жертви. Запас отрути в залозах невеликий – у людини вiд укусу з’являеться лише невелике розпухання – однак, навiть невеликоi його частини вистачае, щоб убити мишу. Отрутнi ссавцi е не тiльки в Австралii й Америцi. Мае отруту i розповсюджена в наших широтах водяна землерийка-кутора.


Чесний «обманщик»

Існуе розхожа думка про те, що хамелеон може змiнювати свое забарвлення, офарблюючись у колiр предмета або тла на якому вiн знаходиться, наприклад, на зеленому листi вiн набувае зеленого кольору, на стовбурi дерева – коричневого i т. iн. У багатьох мовах свiту слово «хамелеон» навiть стало синонiмом слiв «брехун», «обманщик», «удавальник». Однак це не бiльше, нiж мiф. Насправдi хамелеони не можуть маскуватися пiд тло, хоча в природi таке явище – мiмiкрiя – i набуло певного поширення.








Мал. 1.8. Роздратований хамелеон стае червоним



Але цi ящiрки дiйсно можуть змiнювати свое забарвлення, щоправда, тiльки в один, яскраво червоний колiр, i лише тодi, коли вони роздратованi чи розлютованi, наприклад, при зустрiчi з конкурентом, таким же хамелеоном. У шкiрi дорослого хамелеона мiстяться спецiальнi пiгменти, якi пiд впливом нервовоi напруги проступають назовнi. Своiм почервонiнням, хамелеон немов би попереджае чужинця, щоб той забирався геть, i, таким чином, поводиться абсолютно чесно стосовно свого супротивника.


Благословенна ропуха

Поширена думка, начебто вiд рiдини, що видiляеться ропухою з численних бородавок, якими усiяна уся ii спина, i в людини можуть з’явитися бородавки. Однак це не вiдповiдае дiйсностi. Сьогоднi достеменно встановлено, що бородавки викликаються так званим фiльтруючим вiрусом, причому iх поява багато в чому залежить вiд стану нервовоi системи людини. Сумнiвна репутацiя розповсюджувачок бородавок переслiдуе ропух ще iз Середньовiччя. В тi часи у народнiй уявi ропухи були незмiнними супутницями вiдьом. Так, наприклад, Шекспiр у «Макбетi» яскраво описуе, як три вiдьми готують пекельне зiлля, причому ропуха йде в киплячий казан першою, як щось найбiльш отруйне. Про страшну отруйнiсть ропух заявляли навiть офiцiйно. В однiй iз стародавнiх наукових книг авторитетно стверджувалося, що ропуха – тварина отрутна, жахливо шкiдлива, небезпечнi ii подих i навiть погляд – вiд них людина блiдне i спотворюеться.

Подiбнi вигадки виникли, мабуть, через несимпатичну зовнiшнiсть i спосiб життя цих iстот. Загалом же для людини ропуха не представляе нiякоi небезпеки i бородавок не викликае. Це пiдтверджуе хоча б той факт, що в старовину бродячi iталiйськi скрипалi носили ропух у своiх футлярах разом зi скрипками. Перед виступом вони витирали ними руки, щоб тi не потiли пiд час гри, i нiяких бородавок у них вiд цього не з’являлося. Взагалi, ропуха – винятково охайна i корисна тварина. Недарма знаменитий Альфред Брем казав у свiй час: «Ропуха – справжне благословення для мiсця, де вона оселилася».


Ворожiсть з часiв Адама

У людини здавна склалося почуття вiдрази i страху перед змiями. Навiть причиною вигнання з раю люди вважають змiю. Однак глибоко помилковою е думка, начебто змiя шкiдлива i ii знищення – добра справа. Дiйсно, змiя iнколи кусае людину, але робить це тiльки у тих випадках, коли ii дражнять, турбують чи заподiюють бiль. При зустрiчi з людиною вона обов’язково намагаеться сховатися – стрiмко уповзае в укриття. До речi, невiрне твердження, нiбито змiя «жалить» жертву. У змii немае жала. Те, що люди вважають жалом, насправдi язик, який зовсiм безпечний. Отрута знаходиться у спецiальному мiшечку, який розташований у коренях зубiв i видiляеться пiд час укусу.

Невiрною е й думка про те, що отрутнi змii завжди використовують свою отруту захищаючись вiд ворога. Насправдi вона потрiбна iм для здобуття iжi. Тому, кусаючи людину, змii iнодi отруту не видiляють. Як визначили американськi вченi, близько 20 вiдсоткiв покусаних отрутними змiями дози отрути не одержали. Щоправда, про те як визначити, чи потрапить черговий покусаний у цю кiлькiсть, ученi нiчого не повiдомляють. Що стосуеться дii змiiноi отрути на людину, то тут також iснуе помилкове уявлення. Висмоктуючи отруту та випльовуючи ii, людина не отруiться, навiть якщо у неi в ротi буде невеличка ранка, оскiльки слина мае властивiсть нейтралiзувати отруту. Отруiтися людина може лише тодi, коли отрута безпосередньо попадае в кров, тобто пiд час укусу.


Скорпiон i компанiя

Не вiдповiдае дiйсностi старе повiр’я, нiбито скорпiон, оточений кiльцем вогню, кiнчае життя самогубством (жалить сам себе). Однi скорпiони мають iмунiтет до власноi отрути, iнших же можна вбити тiльки дуже великою дозою. Насправдi скорпiон гине вiд перегрiву, а розмахування отрутною голкою – це просто конвульсii перед смертю.

У Середнiй Азii iснуе ще одне повiр’я: якщо нiч застала вас у пустелi i ви змушенi заночувати, то, щоб убезпечити свiй нiчлiг вiд отрутних павукiв – скорпiонiв, тарантулiв, каракуртiв – треба оточити себе мотузкою з овечоi вовни. Буцiмто середньоазiатським вiвцям не страшнi отрутнi укуси павукоподiбних. Вони поiдають усю цю погань, яка вiд того боiться навiть запаху вовни. Однак це невiрно. Отрутнi укуси, наприклад, каракурта дуже небезпечнi для людини, за звичай смертельнi для коня та верблюда. Вiвцi менш чутливi до них, але все-таки також занедужують. Тому запах вiвцi зовсiм не зупиняе павукiв.








Мал. 1.9. Науковий маразм – безокий великоокий павук



Помилковим уявленням про павукiв часом сприяють навiть вченi. Наприклад, слiпий павук, який живе в деяких печерах гавайського острова Кауаi, точною науковою мовою зветься… безоким великооким павуком. Рiч у тiм, що за всiма ознаками вiн належить до сiмейства великооких павукiв, але оселився в печерах i, як це часто бувае, втратив очi, а назва так i залишилася незмiнною.


Тi, що уникають сонця

Павуки-фаланги зовсiм не отрутнi, як багато хто вважае. Великi екземпляри своiми щелепами можуть поранити шкiру людини. Звiдси шматочки iжi, що залишаються на щелепах, можуть потрапити у ранку i викликати запалення, але не бiльше того. У фаланги немае витягнутих уперед вигнутих клiшень (як, наприклад, у скорпiона). Фаланги, а точнiше сольпуги, – один iз рiзновидiв павукоподiбних тварин. Це – нiчнi хижаки, мешканцi пустель i сухих степiв, у бiльшостi своiй досить великi i рухливi. Вiдомо близько 600 видiв фаланг. До речi, наукова назва цих павукiв – сольпуги – означае «тi, що уникають сонця». «Фаланга» – слово грецьке i у стародавнi часи мало кiлька значень. Основне – довгастий шматок чого-небудь, звiдси i всi iншi значення: чи то суглоби (фаланги) пальцiв рук i нiг, чи бойова фаланга – щiльно зiмкнутий стрiй воiнiв важкоозброеноi пiхоти, чи, нарештi, павук, названий так за довгi суглобистi ноги. Цiкаво, що Аристотель фалангою iменуе i павука, якого називають так сьогоднi, i павука-тарантула, i павука-косарика.


Чи може муха покохати павука?

Традицiйно вважаеться, що взаемини мух з павуками досить повно описуються знайомими з дитинства рядками Корнiя Чуковського з казки про Муху-Цокотуху (подаемо у перекладi Марii Пригари):

А павук пiдступае,
Гострi зуби у зв’язану
Муху встромляе,
Крутить iй павутинками крила,
Смокче кров iз гарячого тiла.

Проте це не цiлком вiдповiдае дiйсностi. У деяких випадках цi комахи можуть прекрасно уживатися одна з одною. Так, наприклад, спостереження, проведенi в джунглях Панами, показали, що на деяких великих павуках живуть маленькi мушки. За звичай вони сидять на спинi павука, а коли той пiймае чергову жертву i впорсне у неi травнi секрети, що розрiджують ii тканини, мушки переповзають на пiйману тварину i починають ii смоктати. Щоправда, яку користь одержують самi павуки вiд такого союзу, не зовсiм зрозумiло. Можливо мухи обчищають «зуби» павука вiд залишкiв iжi.


Як налякати комара?

Наприкiнцi 70-х рокiв минулого столiття у США та деяких iнших захiдних краiнах з’явилися електроннi генератори ультразвуку, якi нiбито вiдлякують комарiв. Стверджувалося, що кишеньковий прилад випромiнюе нечутний для людини звук частотою 21–22 кiлогерцiв, який, мовляв, мав тримати кровожерiв на вiдстанi не менше двох з половиною метрiв. Теоретичнi обгрунтування наводилися рiзнi: за одним твердженням такий звук властивий кажанам, ворогам комарiв, i тому вiдлякуе iх, за iншим – прилад iмiтуе «спiв» комара-самця, а оскiльки кусаються тiльки заплiдненi самки, вони уникають непотрiбного iм шлюбного союзу.

Однак проведенi Американським управлiнням з охорони навколишнього середовища випробування 13 рiзних моделей генераторiв, якi випускалися у США та iнших краiнах виявили, що електронна зброя виявилася зовсiм марною. Очевидно, службовцi управлiння, якi випробували прилади, немилосердно були покусанi комарами, тому що управлiння вдалося до самих рiшучих заходiв для заборони продажу та iмпорту антикомариних генераторiв у США. Так луснув черговий «науковий» мiф. Проте американцi могло б заощадити значнi кошти i час, витрачений на iспити, якби ознайомилися зi статтею, надрукованою ще у 1974 роцi в журналi «Медична паразитологiя», який друкувався у СРСР. У ньому, мiж iншим, повiдомлялося про негативнi результати дослiджень по використанню можливостей ультразвуку для боротьби з комарами.

Поширена також думка, що якщо до вас присмоктався комар, то краще дати йому закiнчити трапезу, нiж прибити на мiсцi, оскiльки вiд хоботка, що залишиться в шкiрi, здуеться пухир. Однак це невiрно. Пухир здуваеться вiд того, що комар заносить своiм хоботком мiкроорганiзми, якi спричиняють зараження. Чи залишаеться при цьому сам хоботок у шкiрi, чи нi – не мае значення. Тому, якщо комар починае ссати вашу кров, то перше спонукання прибити кривдника на мiсцi е едино правильним.


Кого боiться страус?

Існуе думка, нiбито страус ховае голову в пiсок у хвилину небезпеки. Однак це не вiдповiдае дiйсностi. Цю легенду створив ще двi тисячi рокiв тому давньоримський письменник Плiнiй. Сучаснi науковi спостереження, проведенi австралiйськими вченими, показали, що насправдi страуси лише опускають голову на землю, щоб дати вiдпочити м’язам довгоi шиi. Дихання у цих великих птахiв дуже активне i, сховавши голову в пiсок, вони б моментально задихнулися. Тому з науковоi точки зору старий мiф був абсолютно безграмотним.

До речi, нинiшнi страуси – зовсiм не дикi тварини, як багато хто думае. Вони давно вже одомашненi. На страусових фермах, яких в однiй тiльки Африцi не одна сотня, гiгантських птахiв розводять у величезних кiлькостях. У продаж iде все: м’ясо, пiр’я, яйця, шкiра, з якоi роблять рiзноманiтне взуття, сумки, гаманцi. Завзятi фермери зробили статтею доходу навiть просте вiдвiдування таких ферм туристами. Тут демонструються страусовi перегони, пригощають яечнею, причому одним яйцем можна нагодувати десять чоловiк. Останнiм часом розводити страусiв почали i в Украiнi, хоча у заповiднику Асканiя-Нова цi великi африканськi птахи живуть вже давно.


Де у павича хвiст?

Хто з нас не спостерiгав у зоопарку павичiв i не любувався iх яскравим фантастичним хвостом. Однак те вiяло, яке усi чомусь називають «хвостом» павича, – насправдi лише верхнi пера хвоста, що його вкривають. А от власне хвiст павича не помiтний i служить опорою для розкiшного вiяла.













Мал. 1.10. Так виглядае справжнiй хвiст павича (праворуч)



До речi, iснуе романтичний давньогрецький мiф про те, як у павича з’явилося його чудове оперення. Жриця Іо, коханка Зевса, була перетворена ним у корову. Так вiн хотiв уберегти ii вiд гнiву своеi дружини Гери. Але та зажадала корову собi в дарунок i приставила до неi Аргоса – чудовисько, тiло якого було вкрите безлiччю очей. На прохання Зевса Гермес вбив багатоокого вартового, i тодi Гера перенесла очi вбитого чудовиська на оперення павича.


Пiзня осiнь, граки вiдлетiли?

Хто не пам’ятае ще зi шкiльних рокiв знаменитi рядки з вiрша росiйського поета М. Некрасова «Несжатая полоса»:

Пiзняя осiнь. Граки вiдлетiли,
Лiс оголився, поля спорожнiли…

Саме грачиним перельотом пiсля листопаду, вже майже перед самою зимою закiнчуеться в Украiнi, а так само i у Європейськiй частинi Росii, грандiозне переселення пернатих. Однак з кожним роком осiння подорож гракiв стае усе коротшою. Птахи мовби стали забувати тi краi, де зими теплiше, нiж на iхнiй батькiвщинi. А от багато хто з нас, твердо пам’ятаючи, що грак – птах весняний, зустрiвши його узимку, помилково приймають його за кого-небудь з його родичiв (наприклад, ворона, а то й ворону). Дiйсно, граки були i залишаються гiнцями весни. Однак вже приблизно рокiв зо п’ятдесят межа iхнiх зимiвель вiдсуваеться в напрямку весняного перельоту, тобто на пiвнiчний схiд. Чимало iх стало справдi осiлими птахами, якi проводять усю зиму бiля власних гнiзд. Саме тому граки узимку на вулицях i в парках наших мiст – не така вже й дивина.


Хто сказав «ку-ку»?

Напевно багато хто з нас неодноразово чув, як куе зозуля. Образ тужливоi жiнки-зозулi, починаючи зi знаменитого «Слова о полку Ігоревiм», став уже хрестоматiйним. Однак не всi знають, що самиця-зозуля нiколи не куе, а лише видае квапливе «вiк-вiк-вiк». А ось хто справжнiй горлань, так це закоханий самець. Вiн пiднiмае свiй хвiст догори, злегка розпускае крила, надувае зоб i вигукуе свое «ку-ку» iнодi по 60–70 разiв пiдряд.

Невiрно й те, начебто усi зозулi ведуть життя паразитiв. В Америцi, наприклад, е зозулi, у яких декiлька самиць збираються разом i будують спiльне гнiздо, у якому потiм спiльно вирощують потомство. Не усiм погана i наша зозуля. Вона, зокрема, знищуе шкiдливих гусениць, покритих отруйними ворсинками, яких iншi птахи обходять стороною.


Зiрке око

Гострота зору орлiв давно вже стала легендою i нiколи не пiддавалася сумнiву. За звичай вважають, що вона на порядок вище, нiж у людини. Однак на справдi це не вiдповiдае дiйсностi. Як установили вченi з Бiрмiнгемського унiверситету (Великобританiя), дослiджуючи найбiльш зiрких з орлiв – бiлохвостих – удень цей птах бачить усього лише в два рази краще людини, а вночi – взагалi нарiвнi з нею, оскiльки очi птаха гiрше адаптуються до темряви.

Пiдтверджують це i дослiди, проведенi в Австралii. В ходi експериментiв при повному денному освiтленнi пiддослiдний клинохвостий орел зумiв чiтко розпiзнати одну з двох принад при вiдстанi до неi лише в пiвтора рази бiльшiй, нiж це вдаеться людинi з нормальним зором. Таке спiввiдношення е теоретично обгрунтованим, якщо зiставити фокусну вiдстань ока цього орла i людського ока – 22 i 17 мiлiметрiв вiдповiдно. В мiру ж зниження освiтленостi гострота зору в орла падала швидше, нiж у людини. Ось чому пернатi хижаки рiдко полюють у сутiнках. Очi iнших видiв хижих птахiв мають ще меншу фокусну вiдстань, нiж у клинохвостого орла, тому навряд чи гострота зору в них вище.


Риб’ячi розмови

Здавна укоренилося уявлення про те, нiбито риби не видають звукiв. Склалася навiть приказка: «Нiмий, як риба». Однак це невiрно. Мешканцi пiдводного свiту видають не тiльки приваблюючi партнера звуки, але й обороннi сигнали. У деяких морських тропiчних риб «голос» настiльки голосний, що його можна почути без будь-яких приладiв. Вiн може навiть викликати вибухи акустичних мiн, якi спрацьовують на шум корабельного двигуна. Такi випадки вiдзначалися наприкiнцi Другоi свiтовоi вiйни. Однак вода, прекрасний провiдник звуку, чiпко утримуе iх, i межа розподiлу двох середовищ, щiльнiсть яких е рiзною, стае перешкодою для проникнення звукових хвиль з води у повiтря. Тому для прослуховування риб потрiбний гiдрофон.

Цiкаво, що «даром мовлення» володiють як морськi, так i прiсноводнi риби. Так, наприклад, в Амазонцi «розмовляе» приблизно кожний другий чи третiй з двох тисяч видiв риб, що мешкають в ii водах. Особливо багато таких «базiк» серед сомiв та харациноподiбних риб. У риб утворилися специфiчнi звуковi апарати. Якщо у вищих хребетних i птахiв звуковий орган один – гортань, то риби для вiдтворення звуку використовують i плавцi, i зуби, i зябровi кришки, i плавальний мiхур. Звуки, що видаються рибами, найрiзноманiтнiшi: це i цвiрiнькання, i ричання, i скрипiння. Всi вони призначенi для вiдлякування хижакiв i конкурентiв.


З життя лососiв

Загальновiдомо, що тихоокеанськi лососi – кета, горбуша, нерка та iншi – рухаючись до своiх нерестовищ, упевнено переборюють не тiльки зустрiчний плин рiк, але й мiлини, перекати, водоспади та iншi перешкоди. Пiд час нересту лососi перестають харчуватися i дотепер вважалося, що основним джерелом енергii для них у цей перiод служать жири та вуглеводи. Однак, як установили вченi з Інституту бiологii моря у Владивостоку (Росiя), запаси цих речовин знищуються приблизно за тиждень пiсля початку голодування. Насправдi основним джерелом енергii для лососiв стають м’язовi бiлки, якi складаються з амiнокислот, що цiлком можуть служити для синтезу глюкози – головного постачальника енергii для живоi клiтини. У лососiв два види м’язiв – бiлi i червонi; пiд час голодування «на поживу» йдуть бiлi м’язи, а червонi працюють до кiнця нересту. При цьому риба втрачае бiльше половини маси тiла, порушуеться робота механiзмiв, що регулюють обмiн речовин, i незабаром пiсля нересту зовсiм знесилiвши, риба скачуеться за течiею рiки i гине.

Проте невiрно, нiбито всi лососi гинуть пiсля метання iкри. Так, наприклад, шляхетний лосось, бiльш вiдомий як сьомга, продовжуе жити i дае потомство ще до п’яти разiв.


Товариськi пустельники

Вiдомi усiм, хоча б з чуток, раки-пустельники насправдi зовсiм не раки, а краби. Просто вони не пiдгинають свое м’яке черевце пiд широкий головогрудий панцир, як iншi краби, а ховають його в порожню раковину молюска. Тому й тiло у них не зжалося, а залишаеться витягнутим, трохи нагадуючи рiчкового рака.








Мал. 1.11. Рак-пустельник та його «приятелька» актинiя



Не зовсiм справедливе й iменування iх «пустельниками». Насправдi раки-пустельники можуть бути досить таки товариськими. Наприклад, деякi з них носять на раковинi для додаткового захисту пекучу актинiю. Сама актинiя при цьому харчуеться шматочками, що перепадають з «хазяйського столу». Є навiть пустельники, що вважають раковину непотрiбною, саджають актинiю прямо на спину i смiливо розгулюють по морському дну.


Зубастi молюски

Не вiдповiдае дiйсностi поширена думка, начебто молюски не мають зубiв. Насправдi багато молюскiв користаються оригiнальним механiзмом для захоплення i здрiбнювання iжi – так званою радулою. Це еластична рогова стрiчка з поперечними рядами зубiв на зразок напилка. Цi зуби виглядають у рiзних молюскiв по-рiзному. М’язи рухають радулу вперед-назад i зуби труть iжу, вiдриваючи вiд неi шматочки. При цьому самi зуби поступово зношуються, випадають, особливо на передньому краi радули, а на задньому виростають i рухаються вперед новi.


Про черв’якiв справжнiх i уявних

Помиляеться той, хто вважае начебто черв’як – маленька незначна iстота. В Австралii, наприклад, живе черв’як довжиною приблизно 3,6 метри, здатний видавати звук, схожий на дзюркiт води при зливi з ванни. Це так званий гiгантський дзюркотливий черв’як Гiпсленда. Австралiйцi дуже шанують свою «королеву черв’якiв» i щорiчно влаштовують на ii честь справжнi фестивалi. А уряд навiть видiлив кошти для збереження цього унiкального створiння.

А от добре вiдомий морякам корабельний хробак насправдi не хробак. Це так званий морський свердлувальний молюск тередо. Зовнi вiн дiйсно схожий на хробака: подовжене тiло, на передньому кiнцi якого збереглися двi стулки раковини. Зрушуючи i розсовуючи цi стулки, тередо свердлить деревину, занурену в море, – днище судна, палi, обшивку пристанi. Раковина покрита дрiбними гострими зубчиками, якi i точать дерево. Тирса, що створюеться пiд час свердлiння, йде на корм тваринi.

Черв’ячки, яких можна побачити у грибах, фруктах i овочах, насправдi не е черв’яками. У грибах це здебiльшого личинки грибних комарикiв, а також деяких жучкiв, у фруктах – переважно гусеницi плодожерок.


Хижа гусениця

Згiдно з досить поширеним уявленням, гусеницi малорухомi i харчуються винятково листям та плодами рослин. Однак це невiрно. Насправдi гусеницi не гидують i м’ясними стравами. Так, наприклад, на Гавайських островах живуть зо два десятки видiв метеликiв-п’ядунiв, чиi гусеницi ловлять мух та iнших дрiбних комах. Хижа гусениця мае в довжину два-три сантиметри, ii кiнцiвки озброенi гострими пазурами. Бачить гусениця погано i пiд час ловiв жертви покладаеться в основному на дотик. Варто необережнiй мусi торкнутися однiеi з численних щетинок, якi усiвають тiло гусеницi, як хижачка робить блискавичний випад i схоплюе здобич. Цей кидок тривае одну дванадцяту частку секунди. А метелики, як iм i належить, харчуються нектаром квiтiв.


Блакитна кров

Невiрно, начебто у всiх тварин кров тiльки червоного кольору. Кров низки тварин, що знаходяться на нижчих щаблях еволюцii (павуки, скорпiони, краби, молюски, головоногi) мае блакитний колiр. Вченi iнституту зоологii Мюнхенського унiверситету (Нiмеччина) визначили структуру гемоцианiну – речовини, яка на вiдмiну вiд гемоглобiну мае у своему складi не залiзо, а мiдь i додае кровi блакитного кольору. Гемоцианiн, так само як i гемоглобiн звичайноi червоноi кровi, виконуе функцii переносу кисню з легень до тканин. Але, на вiдмiну вiд гемоглобiну, що поеднуе чотири пiдодиницi, кожна з яких може зв’язувати i вивiльняти один атом кисню, у гемоцианiнi маеться аж 24 пiдодиницi, якi при цьому у чотири рази крупнiшi за пiдодиницi гемоглобiну. Дослiдники вважають, що молекула гемоцианiну е iдеальним переносником кисню. У павукiв немае вен i артерiй, тому кров омивае усi тканини, а гемоцианiн забезпечуе при цьому точну регуляцiю, i необхiдна кiлькiсть кисню надходить у потрiбне мiсце. Функцiя гемоцианiну вiдповiдае також температурному режиму павука, який визначаеться температурою навколишнього середовища.




Роздiл 2. У свiтi рослин



Де росте кедр?

Знаменитий сибiрський кедр насправдi не кедр, а сосна. Справжнiй кедр теплолюбний i живе на пiвднi, за звичай, у горах. Усього у свiтi вiдомо три види кедрiв: кедр лiванський, який росте у Лiванi, Сирii, Малiй Азii (це його зображено на державному прапорi Лiвану); кедр гiмалайський, що зростае в захiдних Гiмалаях, i кедр атласький – мешканець пiвнiчно-захiдноi Африки, який росте у горах Атласу.













Мал. 2.1. Справжнiй лiванський кедр i «кедр» сибiрський



А от рослина, що не боiться суворих сибiрських морозiв i облюбувала собi великi простори Сибiру i Далекого Сходу, – це сосна. Невiдомо, хто i коли вперше назвав сибiрську сосну кедром, але назва прижилася. Крiм сибiрськоi сосни кедрами також неправильно називають ще далекосхiдну корейську сосну, европейську кедрову сосну i кедровий стланик. Утiм, i в наших краях можна зустрiти справжнiй кедр. Кедр гiмалайський, наприклад, не така вже i рiдкiсть у багатьох курортних мiстах Чорноморського узбережжя Криму.


Красуня кипариса

Коли хочуть пiдкреслити струнку чоловiчу статуру за звичай кажуть: «Стрункий, як кипарис». Однак насправдi назва цього вiчнозеленого красеня мае жiноче походження. Як говорить давня легенда, давним-давно на березi моря жила красуня на ймення Кипариса. Одного разу покохала вона прекрасного юнака i вирiшили молодi люди одружитися. Але були вони бiднi, тому в пошуках щастя юнак вiдправився в далеке плавання. Довго чекала свого нареченого Кипариса, щодня виходила вона на високий берег i дивилася, чи не з’явиться в морськiй далечiнi корабель. Коли ж, нарештi, зрозумiла дiвчина, що не дочекаеться коханого, здiйняла вона у розпачi руки до неба та й залишилася отак стояти, перетворившись у струнке дерево.

Кипарис вiдомий в багатьох краiнах Середземномор’я, в Індii i Середнiй Азii з незапам’ятних часiв. Його красою захоплювалися багато поетiв, письменникiв та художникiв. До речi, за формою кипариси можуть бути не тiльки стрункими, але i найрiзноманiтнiшими – карликовими, плакучими, срiблястими, хвойними. Одним з численних рiзновидiв кипариса е яловець, який на вiдмiну вiд своiх пiвденних родичiв морозостiйкий, тому зустрiчаеться й у наших широтах.


Хто першим весну зустрiчае?

Всiм нам з раннього дитинства начебто б вiдомий пролiсок. Але запитайте кого-небудь, що це таке i одержите самi рiзнi вiдповiдi. Й усi вони здебiльшого будуть вiрними, тому що пролiском називають не одну, як багато хто думае, а одразу декiлька лiсових весняних квiток. Енциклопедичний словник пояснюе, що пролiсок – це «… рiд багаторiчних трав сiмейства амарилiсових». І далi: «пролiском називають також анемону i ряд iнших трав, що цвiтуть навеснi». Бiльш визначене тлумачення слова «пролiсок» дае Володимир Даль: «…досить загальна назва рослин, якi цвiтуть одразу ж по сходi снiгу…» У середнiй смузi Росii пролiсками називають медунку, чубарку, вiтрогонку лютичну i гусячу цибулю жовту. І все-таки iснуе й справжнiй пролiсок. Це три синiх або бiлих, розкинутих у сторони пелюстка на тоненькiй стеблинцi. Щоправда, у середнiй смузi вiн не зустрiчаеться i любуватися ним можуть лише жителi бiльш пiвденних широт Росii i, безумовно, Украiни.

А от назва пролiсок зовсiм не пов’язана зi словом «лiс». Спочатку квiтка звалася «пролiзок» – вiд дiеслова «лiзти». Його листочок, згорнутий у трубочку, пролазить не тiльки крiзь товщу торiшнього листя, але й крiзь снiжну кiрку. Помилковою е i думка, начебто пролiски е першими весняними квiтами. За звичай першими на пагорбах, пiвденних схилах ярiв, витягнувши шийки убiк сонця, по сусiдству з холодними брилами сiрого злежалого снiгу з’являються квiточки матерi-й-мачухи. Але саме iх, перших, нiхто не називае нi пролiзками, нi пролiсками.


Чому мiмоза боiться морозу?

Також помилково ми називаемо мiмозою рослину, яка насправдi е австралiйською акацiею. Колись ii завезли на Чорноморське узбережжя як декоративну рослину. Там вона добре прижилася i навiть здичавiла. Це вона – австралiйська акацiя – цвiте у лютому-березнi на узбережжi Чорного моря жовтими пухнатими кульками, якi виглядають такими нiжними i беззахисними на тлi нашого лютневого снiгу.








Мал. 2.2. Так виглядае справжня мiмоза



А справжня мiмоза росте в Бразилii, у нас ii розводять лише в оранжереях. Це про неi розповiдають, що вночi вона складае своi листочки (вони дуже схожi на листя акацii, тiльки дрiбнiшi) i опускае iх. Так само мiмоза складае своi листочки i начебто завмирае, якщо ii вдарити, або хоча б доторкнутися до неi. Звiдси пiшов вiдомий вислiв «сором’язлива, як мiмоза».


Коли цвiтуть рослини?

Невiрно, начебто всi рослини цвiтуть навеснi. Дiйсно, дерева розцвiтають найчастiше весною. Проте, наприклад, луговi трави цвiтуть за звичай влiтку. З липня i до пiзньоi осенi можуть цвiсти всiлякi бур’яни, наприклад, полинь, лобода. А цвiтiння амброзii, пилок якоi е причиною алергiйних захворювань, тривае з кiнця липня i аж до самих заморозкiв.

А ось тополиний пух, усупереч дуже поширенiй думцi, е малоалергiйним. У багатьох випадках зовсiм не пух стае причиною нежитi або кон’юктивiту. Адже у цей самий час цвiтуть злаковi трави. Їхнiй пилок у великiй кiлькостi мiститься у повiтрi. Вiн дрiбний i не видимий неозброеним оком, а попадання його на слизьку оболонку носа чи ока якраз i спричиняе типовi прояви поллiнозу, тобто алергiйних захворювань, викликаних пилком рослин.

До речi, тополиний пух – це благодатна властивiсть тополi, особливо для наших мегаполiсiв, оскiльки пух очищае повiтря, осаджуючи на землю тисячi тонн пилу та кiптяви.


Де росло райське яблуко?

Мало хто знае, що горезвiсне бiблiйне яблуко, що стало причиною первородного грiха, насправдi було не яблуком, а гранатом. Помилка, мабуть, виникла пiд час перекладу. Рiч у тiм, що давнi римляни називали гранат пунiчним, тобто карфагенським, яблуком. Давнiй Рим познайомився з гранатом саме через Карфаген (Пiвнiчна Африка). Тому, переводячи Бiблiю з давньоеврейськоi, латинський перекладач позначив гранат як пунiчне яблуко, що було зрозумiло його сучасникам, а подальшi перекладачi залишили тiльки слово «яблуко». Саме ж слово «гранат» означае латинською «зернистий» i виникло дещо пiзнiше.


Степова суниця

Суниця традицiйно вважаеться лiсовою ягодою. Однак насправдi це не зовсiм вiрно. У родi суниця е декiлька видiв. Суниця лiсова дiйсно росте в лiсах, i в Украiнi пiвденнiше межi Вiнниця-Черкаси-Суми не зустрiчаеться. А от суниця зелена е видом лiсово-луговим i зростае здебiльшого на лугах, галявинах, на степових схилах i у балках. Суниця зелена зустрiчаеться в Украiнi практично по всiй степовiй смузi. Щоправда зараз вона плодоносить дуже слабко через те, що степ iнтенсивно пiддаеться випасу, заростанню бур’янами, випалюванню i т. iн. А в минулому степова суниця давала великi врожаi. За лiтописними даними часiв Запорiзькоi Сiчi, в околицях козацькоi слободи Половицi (тобто там, де розташоване нинiшне мiсто Днiпро) росло стiльки багато суницi, що коли в сезон по дорозi проiжджав вiз, у колiях залишалися червонi калюжi iз суничного соку.

А от культурну родичку суницi – полуницю садову – схiднi слов’яни, у тому числi й украiнцi, практично не знали i не вирощували аж до кiнця XIX столiття. Перша полуниця потрапила до нас, мабуть, за часiв Петра I iз захiдноевропейських «аптекарських городiв».


Де вирощують бавовну?

Невiрно нiбито бавовну завжди вирощували тiльки у Середнiй Азii. Свого часу найбiльшим бавовницьким регiоном колишнього СРСР була… Украiна. У перiод з 1929 по 1956 роки загальнi площi, зайнятi бавовником у степовiй зонi Украiни (без Криму), складали близько 440 тис. гектарiв. Вирощувалися i збиралися врожаi до 17 центнерiв з гектара на незрошуваних i до 29 центнерiв з гектара на зрошуваних землях. А званням «Знатний бавовнороб» удостоювалися кращi селяни з-пiд Херсона i Миколаева, у той час як узбецькi дехкани про таке ще й не мрiяли.

І лише за часiв генсека Микити Хрущова комунiстичний волюнтаризм викорчував бавовну з украiнських земель i пересадив у голодний степ Узбекистану, перетворивши його в республiку монокультури. Так само у 1964 роцi був закритий перспективний проект вирощування рису в Украiнi на 90 тис. гектарiв на Каховськiй зрошувальнiй системi. Тим часом i бавовна, i рис здатнi рости в Украiнi, i давати гарнi врожаi. Вченi з Інституту зрошуваного землеробства АН Украiни пiдрахували, що для того, щоб забезпечити власнi потреби краiни в бавовнi, буде потрiбно усього лише 350 тис. гектарiв. До речi, з кожного гектара, крiм волокна, можна одержати 2–3 центнери чудовоi рослинноi олii, 6–9 центнерiв протеiнового шроту (корм для худоби) i 12–15 центнерiв целюлози.

Невiрно й те, начебто бавовна дуже любить воду. За перiод вегетацii вона «випивае» до 500 куб. м/га. Іншим культурам води потрiбно набагато бiльше, наприклад, соi чи кукурудзi – у 3–5 разiв, а цукровому буряку навiть у 5–6 разiв.


Кучерява горобина

Батькiвщина знаменитоi нiжинськоi горобини, вiдомоi своiми незвичайно великими i солодкими плодами, зовсiм не украiнське мiсто Нiжин, а село Невежино Владимирськоi областi в Росii. Давним-давно жителi села знайшли у лiсi цю дивну горобину i стали вирощувати ii у своiх садибах. І називалася вона спочатку, як i мало бути, невежинською. Але незабаром нею зацiкавився вiдомий пiдприемець-винороб Л. А. Шустов (родоначальник вiдомоi й сьогоднi торгiвельноi марки). Вiн почав випускати настоянки на ягодах невежинськоi горобини, якi одразу ж придбали величезну популярнiсть. Тодi-то винороб i перехрестив невежинську горобину у «нiжинську», щоб зберегти секрет виробництва, а можливо й для того, щоб не викликати в покупцiв нiяких неприемних асоцiацiй (росiйською мовою слово «невежа» означае «нечемна, неввiчлива людина»). Як би там не було, а ця назва за нею так i закрiпилась.

До речi, нiжинську горобину нiхто спецiально i не виводив. Ботанiки вважають нiжинську горобину не окремим видом, а особою формою горобини звичайноi. У сiльських мiсцевостях Владимирськоi областi до сьогоднi ледве не в кожнiм дворi можна зустрiти це дивне дерево. За умови правильного збереження його плоди досить довго зберiгають свiжiсть i свiй справдi чудовий смак.


Чи цвiте волоський горiх?

Усiм вiдомий волоський горiх. І саме дерево, i його плоди називають горiхами. Проте це невiрно. У справжнiх горiхiв – лiщини, дуба (до речi) та iнших – навколоплiдник твердий, дерев’янистий. А у волоського горiха плоди мають зовнiшню м’яку оболонку. Вона добре помiтна у незрiлих плодiв, але при дозрiваннi вiдпадае i внутрiшнiй шар навколоплiдника, так званий ендокарпiй або шкарлупа, опиняеться зовнi. Тому ботанiки iменують плiд волоського горiха кiстянкою, але на вiдмiну вiд типовоi соковитоi кiстянки – вишнi, сливи, персика, абрикоса – вважають його кiстянкою сухою.








Мал. 2.3. Цвiтiння волоського горiха (жiночi квiтки)



Існуе також думка, що горiхове дерево нiколи не цвiте. У Середнiй Азii з цього приводу навiть приказка е: «Умре той, хто побачить квiтку горiха». Проте це лише легенда. Дерево волоського горiха зацвiтае навеснi, хоча його квiтки дрiбнi, непоказнi i непомiтнi. Чоловiчi квiтки зiбранi в зеленi сережки, довжина яких сягае 12 сантиметрiв. Жiночi квiтки розташовуються поодинцi або групами по 2–4 у верхнiй частинi пагону.


Земляний бiб

Дуже часто арахiс називають земляним горiхом. Це плiд довгастоi неправильноi форми з пухкою шкарлупою, яка до того ж поцяткована уздовж i поперек сiтчастими жилками. Однак арахiс зовсiм не горiх, хоча iнодi його й вiдносять до горiхiв. Насправдi, арахiс – це бiб, як, наприклад, квасоля або сочевиця. Його насiння визрiвае у бобi: пiд ламкою шаруватою оболонкою ховаеться до семи темно-коричневих «горiшкiв». Вони постачають до органiзму людини жирнi кислоти, якi полiпшують короткострокову пам’ять. Навiть 100 грамiв арахiсу досить, щоб пiдсилити увагу. Тому цими горiшками надзвичайно корисно поласувати перед iспитами.

Батькiвщина арахiсу – Пiвденна Америка, звiдки вiн був завезений до Китаю. Тому арахiс iнколи неправильно називають китайською фiсташкою. Справжня фiсташка, або iнакше кiстянковий горiх, з бiлястою шкарлупою, двостулковою, немов раковина молюска, також зустрiчаеться у нас у продажу. В довжину вона усього 2–2,5 сантиметри, а середня маса горiха менше 1 грама.


Чи все е у Грецii?

Батькiвщина гречки, усупереч назвi, зовсiм не Грецiя. Бiльшiсть учених схиляються до того, що гречка вперше була введена в культуру близько 4 тисяч рокiв тому в Пiвнiчнiй Індii. Вона вирощувалась на затоплюваних улiтку заплавах рiк в умовах достатку сонця, тепла i вологи, що й визначило природу ii досить швидкого i буйного фiзiологiчного розвитку. З Індii гречка потрапила до Китаю, Середньоi Азii, Америки, Африки, на Кавказ, у краiни Європи.

До нас же гречка прийшла не зi Сходу, а з Грецii, де ii почали обробляти ще в античнi часи. Через грецькi мiста-колонii в Криму гречка потрапила до скiфiв. Пiзнiше купували ii у грекiв i слов’яни. Це й дало привiд назвати ii гречкою, тобто грецькою. У Захiднiй Європi в епоху Середньовiччя ii називали «турецьким житом», а французи й дотепер називають ii «сарацинкою», «арабкою». Виходить – звiдки привезли, так i назвали.

Невiрно й те, що гречку скрiзь залюбки вживають у iжу. Так, наприклад, французи терпiти не можуть гречану кашу i досить рiдко ii споживають, хоча з задоволенням смакують жаб’ячi лапки. Це ще раз доводить давно всiм вiдому iстину, що про смаки не сперечаються.


На заздрiсть гурманам

Існуе думка начебто квiти використовуються людиною лише в естетичних та лiкарських цiлях. Однак це не вiрно. Хто з нас не знае, наприклад, красолю – квiтку, яку саджають поблизу терас, огорож, альтанок, на балконах i клумбах. Так от, ii солодкувато-прянi квiтки iстiвнi, i на батькiвщинi красолi, у Пiвденнiй Америцi, вона вважаеться важливою харчовою рослиною. З квiток варять супи, роблять салати, готують оцет з дуже своерiдним присмаком. У iжу вживають не тiльки квiтки, але й листя, бутони, молодi плоди. Бутони i молодi зеленi плоди красолi – овочевий делiкатес. Використовують iх як прянощi при маринуваннi огiркiв та помiдорiв.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/volodimir-seleznov/antologiya-pomilok-ta-hibnih-dumok/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения